Наказне та окреме провадження в цивільному процесі. Зразки судових рішень. Бланки.

Додав cadaver | Листопад 1, 2008

 

Наказне провадження

Наказне провадження є новим видом провадження, що досі не був притаманний українському цивільному процесу. Наказне провадження – це спрощений вид провадження у справах за вимоги, які мають очевидно достовірний характе. Його ще можна назвати непротокольним, оскільки хід провадження не фіксується у протоколах чи інших процесуальних документах.

         Цей вид провадження не свідчить про відсутність спірних правовідносин між сторонами, а про те, що в силу очевидності права вимоги заявника виключають спір про наявність самого права. Справи наказного провадження виділені законом з огляду на вимогу процесуальної економії, тобто, деякі справи дозволено розглядати відмінним від загальної цивільної процесуальної форми шляхом.

         Справи, які належать до наказного провадження, порядок їх розгляду, видачі та скасування судового наказу визначені ст.ст. 95-106 ЦПК України.

         Предметом розгляду у справах наказного провадження є вимоги:

1.      які грунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі

2.     про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітньої плати

3.     про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів

Цей перелік не є вичерпний і може бути розширений законом.

Серед проаналізованої практики найчастіше зустрічаються судові накази що стосуються нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітньої плати, це мабуть пов’язане з тим що роботодавці впевнені що працівники не будуть звертатися до судових установ за захистом своїх прав.

Коментувати

Особливості підготовки цивільних справ до розгляду в суді апеляційної інстанції: спірні питання.

Додав cadaver | Листопад 1, 2008

Однією із реальних гарантій здійснення конституційного права на судовий захист і ухвалення судами законних, обгрунтованих і справедливих судових рішень є право на їх оскарження в апеляційному порядку (п.8 ст.129 Конституції України).

Право заінтересованих осіб на усунення суддівських помилок, допущених судами при розгляді справ, крім права на судовий захист, є також і одним із основних завдань цивільного судочинтва. (ст.1 ЦПК України).

Для того щоб виконати завдання цивільного судочинства, нерідко справа повинна пройти почергово стадії цивільного процесу, під якими прийнято розуміти певні його частини, обєднані сукупністю процесуальних дій, які здійснюють суд та учасники процесу, спрямованих на досягнення самостійної, найближчої цілі.

Таким чином, після розгляду справи в суді першої інстанції (місцевих судах), наступною стадією цивільного процесу в його широкому розумінні є стадія апеляційного перегляду судових рішень (розділ V ЦПК )

Як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції справа на кожній із зазначених стадій теж проходить певні його етапи : це прийняття апеляційної скарги до розгляду і підготовка справи до апеляційного розгляду.

При цьому слід відзначити не дотримання законодавцем правил уніфікації правових інститутів при регулюванні одних і тих же правових питань. Так, суд першої інстанції та суд касаційної інстанції вирішує питання про відкриття провадження ( касаційного ) у справі ( або відмову у відкритті ), а суд апеляційної інстанції апеляційне провадження не відкриває, як перший етап апеляційного розгляду справи, а вирішує питання щодо прийняття чи неприйняття апеляційної скарги до розгляду.

Це є недоліком, оскільки підстави для неприйняття апеляційної скарги до розгляду в главі ЦПК про апеляційне провадження не зазначені і тому апеляційний суд використовує процесуальні положення, передбачені для суду першої інстанції на цьому ж етапі, проте вони не стосуються прийняття чи неприйняття позову, а регулюють відкриття або відмову у відкритті провадження у справі (ст.122 ЦПК). Оскільки процесуальної аналогії в цивільному судочинстві немає ( є лише матеріально – правова аналогія частини 6 і 7 ст. 8 ЦПК), тому апеляційний суд змушений застосовувати фактичну процесуальну діяльність, що для імперативно-диспозитивного методу регулювання цивільного процесуального права є значним недоліком. Наприклад, для касаційної інстанції в ч.3 ст. 328 ЦПК чітко встановлені підстави для відмови у відкритті касаційного провадження у справі.
Внаслідок цього й існують розбіжності в назві процесуального документа, який постановляє апеляційний суд, якщо відсутні підстави для прийняття апеляційної скарги. Однак апеляційні суди повертають апеляційну скаргу, як про це зазначено в другому абзаці ч.3 ст. 297 ЦПК, однак це стосується лише випадків, передбачених частинами 2 і 3 ст.121 ЦПК ( в системному аналізі з ч.2 ст.297 ЦПК ). У інших випадках (наприклад ухвала не підлягає апеляційному оскарженню, відповідач не мав права на оскарження заочного рішення без попереднього подання заяви про його перегляд до місцевого суду тощо ) апеляційні суди повинні відмовити у прийнятті апеляційної скарги ( за аналогією з діями суду першої, касаційної інстанцій у таких випадках), а не повертати скаргу, проте це не передбачено главою про апеляційне провадження, оскільки прямо зазначено інше.
Між цими ухвалами є різниця, бо за загальними положеннями цивільного процесуального закону повернення скарги не позбавляє права на повторне її подання, а відмова у прийнятті скарги – позбавляє такого права. Саме про це йдеться у згаданій вище ч.3 ст. 328 ЦПК, що передбачає підстави для відмови у відкритті касаційного провадження. На зазначену особливість не завжди в юридичній літературі звертається увага і вказана ситуації не аналізується, хоча, коментуючи положення закону про повернення апеляційної скарги (ч.3 ст. 291 ЦПК), науковці нерідко використовують саме термін ” відмова у прийнятті скарги “, а не повернення скарги, або ж на це не звертається увага. Крім того, в статистичному звіті навіть немає графи про відмову у прийнятті апеляційної скарги.
Зазначу, що на відміну від ЦПК 1963 року за положеннями нового ЦПК повноваженнями перевірки передумов права на апеляційне оскарження та умов реалізації цього права наділений лише суд апеляційної інстанції, оскільки для суду першої інстанції встановлено лише організаційний обовязок після одержання всіх апеляційних скарг у справі та після спливу трьох днів (для очікування скарг, що можуть надійти з пошти) направити їх до апеляційного суду разом з належним чином оформленою справою ( ч.2 ст.296 ЦПК). Це стосується і тих випадків, коли ще до місцевого суду після подання апеляційної скарги подається заява про її відкликання або про відмову від скарги, оскільки ці питання, знову ж на відміну від ЦПК 1963 року вирішує лише суд апеляційної інстанції.

Продовження статті читайте згодом.
Автор Д.Луспеник

 

Коментувати →

Підсудність справ адміністративним судам в Україні

Додав cadaver | Жовтень 31, 2008

З 1 вересня 2005 р. публічно-правові спори в Україні розглядаються адміністративними судами відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України № 2747-IV від 6 липня 2005 р. (далі – КАС України). На практиці почасти виникають питання, пов’язані з визначенням підсудності справ адміністративними судами. Правильне вирішення цих питань має величезне значення, позаяк у випадку, якщо рішення в справі буде прийнято судом першої інстанції з порушенням правил підсудності, то воно може бути скасовано судом апеляційної або касаційної інстанції із спрямуванням справи до суду першої інстанції на новий розгляд (п. 6 ст. 198, п. 1 ст. 204, п. 6 ст. 223, п. 1 ч. 3 ст. 227 КАС України).

Тож які ж суди (загальні або господарські) повинні розглядати адміністративні справи, в яких позивачами є юридичні особи або фізичні особи-підприємці, а відповідачами – органи місцевого самоврядування або їх посадові (службові) особи, або посадові особи місцевого самоврядування? Одна з позицій полягає в тому, що вказані справи мають розглядати господарські суди на підставі п. 6 розділу VII КАС України (зокрема, так висловився на одному із семінарів суддя Судової палати з адміністративних справ ВСУ В. Маринченко).

Однак, на нашу думку, така позиція є помилковою й не відповідає нормам КАС України, що підтверджується наступним.

Відповідно до п. 6 розділу VII КАС України до початку діяльності окружних і апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 р., вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві й апеляційні господарські суди за правилами КАС України. Після початку діяльності окружного адміністративного суду адміністративні позови, подані у відповідні місцеві господарські суди у справах, які підсудні окружному адміністративному суду, передаються цими судами в окружний адміністративний суд, якщо провадження в справі ще не відкрито. Таким чином, згідно із п. 6 розділу VII КАС України місцеві господарські суди тимчасово (до початку діяльності окружних адміністративних судів) вирішують адміністративні справи, які відповідно до КАС України підсудні окружному адміністративному суду.

Перелік справ, які підсудні окружному адміністративному суду, зазначений у ч. 2 ст. 18 КАС України, відповідно до якої окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, в яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова або службова особа, крім справ щодо їхніх рішень, дій або бездіяльності у справах про адміністративні проступки.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Згідно із ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Відповідно до ч. 1 ст. 113 і ст. 116 Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, що створює, реорганізовує й ліквідує відповідно до закону міністерства й інші центральні органи виконавчої влади. На сьогодні перелік міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України дає Указ Президента України “Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади» № 1573/99 від 15 грудня 1999 р.

Відповідно до ч. 1 ст. 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві й Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Згідно із ч. 3 ст. 124 Конституції України органами судової влади в Україні є Конституційний Суд України й суди загальної юрисдикції. До інших державних органів за своїм статусом належить, зокрема, прокуратура України (ст. 121 Конституції України); крім того, іншим державним органом можна вважати й Президента України, позаяк відповідно до Конституції України він є главою держави й наділений владними повноваженнями (тобто Президент України – суб’єкт владних повноважень у розумінні ст. 3 КАС України) і, водночас, Президент України не належить до жодної з гілок державної влади, так само як і не є посадовою особою будь-якого органу державної влади. Органами влади Автономної Республіки Крим згідно зі ст. 136 Конституції України, п. 23 ч. 2 ст. 26, ч. 2 ст. 36, ч. 6 ст. 38 Конституції Автономної Республіки Крим (затверджена Законом України № 350-XIV від 23 грудня 1998 р.) є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства й республіканські комітети Автономної Республіки Крим.

Таким чином, окружні адміністративні суди (а до їхнього створення й початку діяльності – місцеві господарські суди у справах, які були підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 р.) уповноважені розглядати й вирішувати адміністративні справи, в яких однією зі сторін є:

Верховна Рада України;
Кабінет Міністрів України;
міністерство або інший центральний орган виконавчої влади України (включаючи його територіальні органи);
місцева державна адміністрація;
Конституційний Суд України або суд загальної юрисдикції;
орган прокуратури України, Президент України або інший державний орган;
Верховна Рада Автономної Республіки Крим;
Рада міністрів Автономної Республіки Крим;
міністерство або республіканський комітет Автономної Республіки Крим;
посадова або службова особа кожного з вказаних органів.
Органи місцевого самоврядування відповідно до Конституції України не належать до органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим. Таким чином, адміністративні справи, в яких позивачами є юридичні особи або фізичні особи-підприємці, а відповідачами – органи місцевого самоврядування або їхні посадові (службові) особи, або посадові особи місцевого самоврядування, непідсудні окружному адміністративному суду, а отже, не можуть розглядатися й вирішуватися господарськими судами на підставі п. 6 розділу VII КАС України. Вказані справи відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 18 КАС України підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам (п. 1 ч. 1 ст. 18 КАС України: «Місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи, в яких однією зі сторін є орган або посадова особа місцевого самоврядування, посадова або службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам»; зазначене застереження означає справи, в яких одна сторона – орган або посадова особа місцевого самоврядування, посадова або службова особа органу місцевого самоврядування, а друга – орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їхня посадова або службова особа, оскільки згідно із ч. 2 ст. 18 КАС України такі справи підсудні окружним адміністративним судам).

Правильність викладеної позиції про те, що адміністративні справи, в яких позивачами є юридичні особи або фізичні особи-підприємці, а відповідачами – органи місцевого самоврядування або їхні посадові (службові) особи, або посадові особи місцевого самоврядування, підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам підтверджується також нормами ст.ст. 21 і 22 Закону України «Про судоустрій України». Відповідно до частин 2 і 4 ст. 22 цього Закону (зі змінами, внесеними КАС України) місцеві загальні суди розглядають цивільні, адміністративні й кримінальні справи, а також справи про адміністративні правопорушення, а місцеві адміністративні суди (до яких згідно із ч. 2 ст. 21 Закону України «Про судоустрій України» належать окружні суди) розглядають адміністративні справи, пов’язані із правовідносинами у сфері державного управління (справи адміністративної юрисдикції). Сфера державного управління, виходячи із самої її назви, не стосується сфери діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування, тобто справи, пов’язані зі сферою діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування (справи, не пов’язані зі сферою державного управління), повинні розглядатися не окружними адміністративними судами, а місцевими загальними судами, що виконують у цьому випадку функції адміністративних судів. Підтвердженням цього є колишня редакція норм частин 2 і 4 ст. 22 Закону України «Про судоустрій України» (діяла до змін, внесених КАС України), відповідно до якої місцеві загальні суди взагалі не розглядали адміністративні справи, а місцеві адміністративні суди (до яких згідно із ч. 2 ст. 21 Закону України «Про судоустрій України» належать окружні суди) розглядали адміністративні справи, пов’язані із правовідносинами в сфері державного управління і місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції в сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди (тобто із цього випливає, що із прийняттям КАС України адміністративні справи, пов’язані із правовідносинами в сфері місцевого самоврядування, були вилучені з підсудності окружних судів і віднесені до підсудності місцевих загальних судів).

Також слід зауважити таке. Судді, котрі вважають, що адміністративні справи, в яких позивачами є юридичні особи або фізичні особи-підприємці, а відповідачами – органи місцевого самоврядування або їхні посадові (службові) особи, або посадові особи місцевого самоврядування, повинні розглядатися господарськими судами на підставі п. 6 розділу VII КАС України, не враховують, що в цьому випадку залишається без відповіді таке запитання: «Як бути в тому випадку, коли вказаний позов був поданий до господарського суду, але до порушення господарським судом провадження у цій справі почав свою діяльність окружний адміністративний суд»? Адже згідно із п. 6 розділу VII КАС України в цьому випадку позов має бути переданий господарським судом в окружний адміністративний суд, однак окружний адміністративний суд відмовить у прийнятті цього позову до розгляду на підставі ч. 2 ст. 18 КАС України, що чітко вказує, що окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, в яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їхня посадова або службова особа. У результаті справа може не розглядатися впродовж невизначеного часу, що істотно порушить права й законні інтереси позивача.

Водночас, існують приклади й протилежної судової практики. Так, рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2006 р. було скасоване рішення Бабушкинського районного суду м. Дніпропетровська про передачу за підсудністю до Господарського суду Дніпропетровської області адміністративної справи за позовом підприємства до Дніпропетровської міської ради про визнання рішення частково недійсним, а справу повернуто до Бабушкинського районного суду м. Дніпропетровська для продовження її розгляду.

Таким чином, на сьогодні єдина практика застосування ст. 18 і п. 6 розділу VII КАС України відсутня, що може спричинити істотне порушення прав і законних інтересів учасників судового процесу. Слід сформувати єдину правову позицію щодо підсудності адміністративних справ, у яких позивачами є юридичні особи або фізичні особи-підприємці, а відповідачами – органи місцевого самоврядування або їхні посадові (службові) особи, або посадові особи місцевого самоврядування.

Автор Юсупов Євген
Провідний юрисконсульт корпорації «АТБ»

Коментувати

1 2 3 4 5