Безробіття історія, професійне навчання безробітних в Україні, Проблеми розмежування загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та загальної системи оподаткування

Додав cadaver | Листопад 3, 2008

1.Проблеми становлення і розвитку загальнообовя’зкового державного соціального страхування на випадок безробіття.
Реформування системи соціального страхування України протягом останнього десятиліття відбувається з врахуванням багатьох чинників та закономірностей. В усвідомленні сучасного стану та окресленні його перспектив не останню роль повинні відігравати наукові розробки, у тому числі ті, що мають історичний аспект дослідження.
Безробіття як масове явище виникає у ХV столітті у Англії і поширюється протягом наступних століть у інших країнах Західної Європи. Із становлення капіталістичного способу виробництва воно стає однією з причин дестабілізації політичної системи, що спричинило пошук шляхів його зменшення. У науковій літературі ще на початку ХХ століття робилися спроби систематизувати заходи, які застосовувалися для подолання наслідків безробіття. Виділялося три таких групи як : самодопомога; піклування про бідних; соціальна реформа. Перша полягає у наданні грошової допомоги безробітним за рахунок коштів, які збирають робітничі спілки. При цьому безробітний має самостійно і активно шукати роботу. Фактично – це прообраз соціального страхування, але без участі у ньому держави, лише за рахунок власних коштів. Піклування про бідних здійснюється державою, але рівень допомоги дуже низький. Соціальна реформа є організацією громадських робіт, а також створення системи інформування про вакансії. Надана безробітному робота має бути тимчасовою, щоб він міг повернутися до попереднього заняття. При цьому важливо, щоб кожному безробітному надавати підходящу роботу. Але головним завданням держави у справі подолання безробіття все ж визнавалося створення обовязкового страхування промислових робітників від наслідків безробіття. Його виникнення відбулось в результаті надання державою грошової підтримки робітникам.
Оскільки негативні наслідки безробіття поряд з іншими соціальними небезпеками загрожували існуванню трудящих, саме вони, враховуючи деякі історичні тенденції, започаткували створення організацій добровільного страхування.
Перед усіма, хто переймався проблемами створення страхових організацій, що займалися б соціальним страхування від безробіття, поставала низка складних питань, від розвязання яких залежала ефективність роботи страхової організації. Це- визначення розміру допомоги з безробіття; організація обліку безробітних; потреба відшукання способу встановлення факту безробіття і створення системи контролю від зловживаня у цій справі з боку бажаючих отримати допомогу; пошук субєктів, котрі мають організовувати і здійснювати даний вид соціального страхування.
Добровільне страхування на випадок безробіття у різних країнах мало специфіку. Так, для Великої Британії притаманною була активна роль профспілок у його організації, і право на допомогу безробітний отримував лише за умови членства у профспілці. Але більшість дослідників, аналізуючи розвиток страхування від наслідків безробіття профспілками, робили висновок про те, що у такій формі воно не могло отримати значного поширення, оскільки, по-перше, профспілки не охоплюють усіх найманих працівників і, по-друге, страхування на випадок безробіття коштує дуже дорого.
Обовязкове соціальне страхування на випадок безробіття, організоване виключно державою, у 1911 році, запровадила Англія. Спочатку воно охоплювало лише деякі галузі промисловості, згодом поширилося майже на всі галузі народного господарства. Допомого виплачувалася з 8-го дня безробіття за умови реєстрації на біржі праці, а також у разі, якщо за 7 днів біржа не запропонує особі підходящу роботу. Строк виплати встановлено тривалістю 26 тижнів. Право на допомогу отримували лише ті працівники які протягом останніх двох років перед безробіттям сплатили не менше 30 тижневих внесків.
Зародження страхування на теренах України припадає на 90-ті роки ХІХ століття. Так, у 1899 році почало діяти „Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків” У 1898 році створено „Харківське робітниче товариство взаємодопомоги”, яке обєднувало функції професійної спілки і страхової установи та надавало допомогу пенсіонерам товариства, хворим, безробітним.
З 70-х років ХІХ століття зявляються пропозиції щодо прийняття законодавства, яке запроваджувало б обовязкове соціальне страхування.
Діяльність Радянської влади у сфері соціального страхування почалася з видання Декларації Народного комісаріату праці від 30 жовтня 1917 року про введення повного державного страхування на принципах поширення соціального страхування на усіх найманих працівників, на усі випадки втрати працездатності, а також безробіття; покладення усіх витрат зі страхування на підприємців; відшкодування повного заробітку у разі втрати працездатності і безробіття; повного самоврядування застрахованих. Проте данна програма повною мірою так і не застосовувалася.
Поява на початку 90-х років ХХ століття масового безробіття вимагала адекватних кроків з боку держави. Необхідно було налагодити систему державної допомоги вимушеним безробітних через створення ефективної системи сприяння у працевлаштуванні, надання матеріальної і соціальної допомоги у разі настання безробіття. Прийнятий 1березня 1991 року Закон України „Про зайнятість населення” передбачив створення Державної служби зайнятості, на яку покладалося здійснення державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян. Її діяльність регулювалася Положенням, затвердженим постановою Кабміну України від 24 червня 1991 року, фінансувалася вона за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення.
З прийняттям Верховною Радою україни 21 грудня 1993 року Концепції починається розбудова ринкової системи соціального страхування. Конституція України, закріпивши право на соціальний захист громадян, у тому числі від наслідків безробіття з незалежних від них обставин, передбачила як гарантію цього права розвиток соціального страхування. Основні напрямки соціальної політики на 1997-2000 роки підтвердили обраний курс на перерозподіл витрат на соціальне страхування між працівниками, роботодавцями і державою та посилення ролі держави у здійсненні заходів з подолання негативних наслідків безробіття. Постановою Кабміну україни №578 від 27 квітня 1998 року удосконалено порядок реєстрації безробітних, розширено можливості щодо отримання допомоги з безробіття, створено умови для більш активного залучення останніх до організації громадських оплачуваних та сезонних робіт тощо.
Новий етап розвитку системи соціального страхування в Україні слід повязувати з прийняттям 14 січня 1998 року Основ законодавства України про загальнообовязкове державне соціальне страхування, у яких визначено принципи соціального страхування в сучасних умовах; окреслено коло субєктів правових відносин та їх правовий статус. Прийнятий на їх розвиток Закон „Про загальнообовязкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 2 березня 2000 року з врахуванням як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду створив основу сучасної системи соціального страхування на випадок безробіття.

Коментувати →

«Донор та реципієнт ключові фігури відносин з надання міжнародної технічної допомоги»

Додав cadaver | Листопад 1, 2008

Процеси економічної інтеграції, які надають нового імпульсу розвиткові міжнародних економічних відносин, призвели за останні десятиріччя до поглиблення міжнародного співробітництва у сфері міжнародної технічної допомоги. Для розвитку нашої держави важливе значення має міжнародна економічна, в тому числі технічна допомога. Тому використання досвіду, знань і технологій в сфері міжнародного технічного співробітництва, розвиток нових технологій, приплив технічної та фінансової допомоги сприятиме стабілізації і швидкому розвитку економіки і реформації суспільства.

З часу набуття Україною незалежності основними донорами, передусім США, Канадою, Нідерландами, Великобританією, Швецією, Швейцарією, Японією, Європейським Союзом, ООН, виділено понад 5 млрд. доларів США для реалізації проектів міжнародної технічної допомоги.

Значну концептуальну та фінансову підтримку українських реформ здійснюють міжнародні донори у формі так званої технічної допомоги. Це ресурси, що надаються окремими країнами та міжнародними організаціями на безповоротній основі для сприяння розбудові ринкових засад економіки, інституційної спроможності урядових структур, зменшенню негативних соціальних наслідків перехідного періоду, вирішенню проблем ядерної та екологічної безпеки, демократизації і створенню громадського суспільства, забеспеченню верховенства права.

Міжнародна технічна допомога надається Україні переважно у формі консультацій, іноземних експертів, фінансування витрат на проведення незалежних досліджень, навчання та підвищення кваліфікації кадрів, а також у вигляді нових технологій, фінансування постачанняобладнання та грантів.

Але, ефективність міжнародної технічної допомоги, що надається Україні, залишається низькою, в першу чергу через відсутність у донорів єдиного принципу надання цієї допомоги. Пріоритети донорів частіше визначаються на основі наявної пропозиції з їхньої сторони, а не виходячи з реальних потреб та намірів українського Уряду, які виникають в процесі здійснення реформ.

На відміну від цього, програми та проекти міжнародної технічної допомоги, які реалізуються в країнах Центральної Європи і , зокрема в Польщі, мають на меті виконання конктетних завдань, спрямованих на приведення національних інституцій до європейських стандартів. Тобто, рамки надання технічної допомоги для цих країн є спільні та чітко визначені. В Україні ж такі чи будб-які рамки відсутні. Більше того, донори далеко не завжди визначають метою здійснення проекту практичне впровадження його результатів . Вони надають готові рекомендації, сподіваючись , що Уряд їх виконає, якщо у нього на те зявиться політична воля.

Практика залучення і використання міжнародно технічної допомоги в Україні показує, що успішними проектами є такі, в яких українська сторона бере участь у визначенні пріоритетів, підготовці технічного завдання проекту, і в яких до реалізації проекту залучаються кваліфіковані українські спеціалісти.

Успішні проекти мають велику важливість для проведення реформ та реалізації програм соціально-економічного розвитку України. Вони помітно зменшують навантаження на Державний бюджет, сприяють активним інституційним змінам, розбудові інфракструктури, що в свою чергу створює сприятливе інвестиційне середовище. Окремі проекти міжнародної технічної допомоги дозволяють вирішити насамперед ті соціальні проблеми, проблеми охорони здоровя та навколишнього середовища, що їх Україна сьогодні невзмозі вирішити самостійно.

Міжнародна технічна допомога Україні надається на підставі її міжнародних договорів. Починаючи з 1992 року договірно-правова база України з іншими країнами та міжнародними фінансовими організаціями склала близько 40 міжнародних угод з питань технічного та фінансового співробітництва.для реалізації в Україні проектів міжнародної технічної допомоги. Найбільшими донорами для України є США (Більше половини загальних обсягів допомоги), Канада, ФРН, Нідерланди, Великобританія, Данія, Швейцарія, Швеція, Японія.

На сьогодні технічне співробітництво України активно розвивається з європейськими країнами, США, Канадою, країнами Азії, а також Комісією Європейського Союзу, іншими міжнародними організаціями, які починаючи з 1992 року, втратили на двосторонній та багатосторонній основі близько 4 млрд. доларів США.

Починаючи з 1992 року, зберігається тенденція до зростання загального обсягу міжнародної технічної допомоги: у 1999 році він становив 407,7 млн. доларів США, у 2000 році – 413,62 млню доларів США, у 2001 році – близько 461 млн. доларів США.

Коментувати

Оренда державного та комунального майна.

Додав cadaver | Листопад 1, 2008

 

 

Вступ

Інтенсивний розвиток відносин в сфері господарювання, та деякий занепад державних підприємств, зумовлює державу на укладення договорів пов’язаних з орендою державного чи комунального майна.

На мою думку дана група договорів є досить цікавою оскільки з однієї сторони, тобто орендодавцем виступає державний орган, який хоче передати якись об’єкт в оренду орендареві. В плані відповідальності, то тут вона може встановлюватися як в договорі, так передбачатися в законодавстві.

Щодо об’єктів, які можуть передаватися в оренду, то є перелік об’єктів в Законі України «Про оренду державного та комунального майна», які не можуть бути орендовані: цілісні майнові комплекси  казенних  підприємств, їх структурних підрозділів (філій,  цехів,  дільниць),  що здійснюють
діяльність,  передбачену  частиною  першою статті 4 Закону України
“Про підприємництво”, цілісні майнові комплекси  казенних  підприємств, цілісні майнові  комплекси  структурних  підрозділів  (філій,
цехів, дільниць) казенних підприємств, об’єкти   державної   власності,  що  мають  загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України  “Про  приватизацію  державного     майна”.

Особливість відповідальності даного договору, на мою думку в першу чергу полягає в тому, щоб забеспечити державу гарантіями з боку орендарів, і не допущення різного роду маніпуляцій з їхнього боку.

 

 

 

 

 

 

Коментувати

Колективні угоди у трудовому праві України, значення, характеристика, аналіз.

Додав cadaver | Листопад 1, 2008

Світовий досвід виробив ефективний засіб досягнення консолідації та соціального миру в суспільстві. Це — соціальне партнерство на державному, галузевому та виробничому рівнях. Така система передбачає обов’язковий діалог, хоч би яким важким він не був, між профспілками, урядом та підприємцями.

Закон України «Про колективні договори і угоди» визначив правові засади розробки, укладення та виконання колективних угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників. Метою укладення колективних угод є не тільки вирішення питань оплати праці і соціальних гарантій, а й регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Законодавець розрізняє поняття колективного договору і угоди, хоча по суті колективний договір є різновидом колективної угоди, яка укладається на виробничому рівні. Але, незважаючи на спільні риси колективної угоди і договору, таке розмежування викликано наявністю між ними відмінностей і особливостей. Основною відмінністю є те, що колективна угода має специфічну сферу укладення. Відповідно до ст. 2 названого Закону України колективна угода укладається на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі.

Сторонами Генеральної угоди виступають професійні спілки, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди, та власники або уповноважені ними органи, які об’єдналися також для проведення таких переговорів. Оскільки в Україні в даний час більшість найманих працівників зайнято в державному секторі економіки, тому інтереси власника при укладенні Генеральної угоди представляє Кабінет Міністрів України.

Право представляти інтереси трудящих при укладенні Генеральної угоди законом надається об’єднаним з цією метою профспілкам. На відміну від інших видів колективних угод і колективних договорів при укладенні Генеральної угоди закон визнає повноважними представниками трудящих лише професійні спілки і не містить формулювання «профспілки та інші уповноважені трудовим колективом органи». Такий підхід викликаний відсутністю на державному рівні іншої, крім професійних спілок, організації, що представляє трудящих, яка була б такою масовою, мала б такий досвід роботи і авторитет серед трудящих. Але інші представницькі організації трудящих не позбавляються можливості брати участь в переговорах і при укладенні Генеральної угоди.

В Україні Генеральна угода була вперше укладена в 1993 р. На той час це був принципово новий документ як за змістом, так і за складом сторін, що його підписали. Дія угоди згодом була продовжена на 1994 р.

В листопаді 1994 р. між Кабінетом Міністрів України та профспілковими об’єднаннями України знову розпочалися переговори про укладення Генеральної угоди, яка була підписана 4 серпня 1995 р.

18 жовтня 1997 року підписана Генеральна угода на 1997-1998 роки, її особливість полягає в тому, що вона укладена між Кабінетом Міністрів України і Українським союзом промисловців і підприємців, з одного боку, та профспілковими об’єднанням України — з другого, тобто на двосторонній основі. Держава в особі Кабінету Міністрів України і Український союз промисловців і підприємців виступили єдиною, об’єднаною стороною.

В розділах Генеральної угоди сформульовано норми, що стосуються забезпечення продуктивної зайнятості та соціального захисту населення від безробіття, гарантії оплати праці та її захисту; забезпечення соціальних гарантій, групових відносин, режиму праці і відпочинку, охорони праці, здоров’я і навколишнього середовища; соціального забезпечення; гарантій у приватизації; соціального партнерства; умов внесення змін і доповнень до угоди, контролю за її виконанням, відповідальності за недотримання її положень тощо.

Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об’єднання власників або інші представницькі організації роботодавців. На підприємствах державної власності інтереси власника представляють міністерства і відомства. Інтереси ж працюючих представляють галузеві об’єднання профспілок.

Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами державної виконавчої влади або регіональними об’єднаннями підприємців, якщо вони створені і мають відповідні повноваження, і об’єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовими колективами органами.

За наявності на галузевому чи територіальному рівні кількох профспілок або їх об’єднань чи інших уповноважених трудовим колективом на представництво органів вони повинні сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів і укладення колективної угоди. У разі недосягнення згоди у створенні спільного представницького органу угода вважається укладеною, якщо її підписали представники профспілок чи їх об’єднань або інші уповноважені трудовим колективом на представництво органи, до яких входить більше половини найманих працівників галузі, території.

Законодавець послідовно відстоює право інших, крім професійних спілок, організацій трудящих на участь в колективних переговорах і укладення колективних угод, а також право трудящих самим вирішувати, які організації представлятимуть їх інтереси.

Колективна угода є нормативним актом, її положення діють безпосередньо і є обов’язковими для всіх суб’єктів, що перебувають у сфері дії сторін. Одночасно вона є локальним актом, бо її положення поширюються на певне коло суб’єктів, обмежене сферою дії сторін, які підписали угоду.

Колективна угода є багатоплановим актом, оскільки вона регулює всі відносини на підприємствах, на які поширюється дія угоди, її особливістю є наявність в її змісті нормативних і зобов’язальних положень. Нормативні положення угоди являють собою сукупність локальних норм з основних питань праці, її оплати, умов і охорони праці, соціально-побутових питань. Зобов’язальні положення на відміну від нормативних не мають загального характеру і полягають у виконанні конкретних разових дій, якими вичерпуються. Порівняно з колективними договорами доля зобов’язальних положень в угодах значно менша.

Порядок укладення колективної угоди є досить демократичним. Однією з її сторін виступають уповноважені представники трудящих, хоча їх участь в розробці і укладенні угоди опосередкована через їх представників.

Порядок ведення переговорів, розробки проекту та укладення колективних угод майже не відрізняється від порядку укладення колективного договору. Сторони ведуть колективні переговори, утворюють робочу комісію, яка готує проект угоди, використовують прямі процедури для регулювання розбіжностей тощо. Але колективна угода на відміну від договору не виноситься на схвалення трудовими колективами.

Сторони, що уклали угоду, повинні інформувати громадян через засоби масової інформації про зміну угоди та хід її реалізації. Галузеві та регіональні угоди підлягають повідомній реєстрації Міністерством праці України в порядку, передбаченому Положенням про порядок повідомної реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 225. Така реєстрація проводиться з метою забезпечення можливості для врахування умов, що вміщують угоди, під час розгляду трудових спорів.

Колективна угода є строковим актом. Вона укладається на визначений термін і набирає чинності з дня їі підписання представниками сторін або з дня, зазначеного в угоді.

Угодою на державному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин. Зокрема, ст. 8 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачає включення в зміст угод гарантій праці і забезпечення продуктивності зайнятості, мінімальних соціальних гарантій оплати праці, розміру прожиткового мінімуму, соціального страхування, умов охорони праці та інші питання.

Структура Генеральної угоди законодавчо не визначена, тому це питання вирішується сторонами під час проведення переговорів. Так, Генеральною угодою між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об’єднаннями України, що підписана 4 серпня 1995 p., передбачено 10 розділів з різних питань, що пов’язані з трудовими відносинами. Генеральна угода на 1997— 1998 роки вміщує вже 11 розділів.

Чинне законодавство і наука трудового права не дають визначення поняття колективної угоди. З урахуванням наведених вище відправних позицій можна визначити колективну угоду як строкову угоду, яка укладається між власниками та органами, що уповноважені представляти трудящих на державному, галузевому та регіональному рівнях, про встановлення нормативних положень в сфері праці та соціально-побутових питань, які є обов’язковими для всіх суб’єктів, що перебувають у сфері дії сторін, з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів держави, трудящих і власників, а також уповноважених ними органів.

Те що в законодавстві чітко не передбачено структуру Генеральної угоди загалом позитивно впливає на кількість укладення таких угод, а також підвищує їх якісний вміст, оскільки сторони при укладенні Генеральної угоди не сковані певними обовязковими деталями угоди, вони можуть зосередитися на вирішенні лише тих питання, що дійсно необхідно врегулювати. Світова практика також віддає перевагу збільшенню договірного регулювання у багатьох сферах суспільства, а також збільшенню свободи при укладенні таких договорів.

Коментувати

Припиненя права приватної власності на землі в Україні

Додав cadaver | Листопад 1, 2008

Робота виконана в вигляді реферату.

 

 

Припинення права приватної власності на земельну ділянку, як і його виникнення, відбувається на підставі певних юридичних фактів.

Земельний кодекс дає вичерпний перелік підстав припинення права власності.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:
1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
2) смерть власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємця;
3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
4) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
5) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
6) конфіскація за рішенням суду;
7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом;
8) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
9) неусунення допущених порушень земельного законодавства в термін, встановлений вказівками уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Законодавством передбачено перелік підстав, при наявності яких право власності припиняється. До таких підстав відносять:

добровільне припинення права власності:

добровільна відмова власника від прав на земельну ділянку;

смерть власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємця;

відчуження земельної ділянки за рішенням власника.

Вилучення земель без згоди власника за наявності його вини:

Звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора

конфіскація за рішенням суду.

Вилучення земель без згоди власника за відсутності його вини:

відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства протягом року при спадкуванні земель сільськогосподарського призначення.

Слід відмітити, що добровільна відмова – це самостійне волевиявлення власника земельної ділянки, яке пов’язане із небажанням подальшої експлуатації належної йому на праві власності ділянки.

Для цього громадянин повинен подати заяву про добровільну відмову від права власності на землю на користь держави або територіальної громади.

Добровільна відмова від права власності на земельну ділянку полягає у здійсненні відповідної процедури, а саме:

отримання згоди представників держави або територіальної громади на отримання права власності на земельну ділянку;

підготовка та укладення угоди про передачу права власності на земельну ділянку відповідно державі або територіальній громаді; нотаріальне посвідчення укладеної угоди; державна реєстрація укладеної угоди.

Органом державної реєстрації, які фіксують укладені угоди про передачу права власності на земельну ділянку на підставі добровільної відмови є органи місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки. Зазначений орган перевіряє подані документи і приймає відповідне рішення.

У разі прийняття позитивного рішення на обох примірниках угоди ставиться штамп із зазначенням дати реєстрації та номеру запису, а також підпис особи, яка зареєструвала договір. Один примірник угоди повертається власнику земельної ділянки, інший залишається у виконавчому комітеті органу місцевого самоврядування.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; ^ не усунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами

забруднення земель бактеріально-паразитичними карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару грунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративної системи, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоду здоров’ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

конфіскація земельної ділянки;

викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та суспільних потреб;

примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки;

не відчуження земельної ділянки іноземними особами без громадянства протягом року при спадкуванні земель сільськогосподарського призначення.

Іноземні особи та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належить їм на праві приватної власності.

Це свідчить про те, що іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть володіти на праві приватної власності:

земельними ділянками сільськогосподарського призначення;

земельними ділянками не сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких відсутні об’єкти нерухомого майна, що належить їм на праві приватної власності.

У разі прийняття іноземцями та особами без громадянства у спадщини земельної ділянки зазначеної категорії, вони повинні добровільно відчужуватися у власність держави або територіальної громади протягом року.

Якщо земельна ділянка цієї особою не відчужена, вона підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян для суспільних потреб.

Земельні ділянки підлягають викупу для таких суспільних потреб:

а) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

б) під будівлі, споруди та інші виробничі об’єкти державної та комунальної власності;

в) під об’єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) оборони та національної безпеки;

д) під будівництво та обслуговування лінійних об’єктів та об’єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій);

є) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій;

є) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об’єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.

Власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп.

Процедура викупу земельних ділянок складається з трьох стадій:

Орган, який приймає рішення про її викуп, письмово попереджає власника земельної ділянки про майбутній викуп. Письмове попередження повинно бути зроблене за один рік до викупу; зазначений термін не може бути зменшеним.

Отримання згоди власника земельної ділянки на її викуп. У разі не згоди власника земельної ділянки на її викуп це питання вирішується у судовому порядку.
На цій же стадії встановлюється вартість земельної ділянки, яка підлягає викупу відповідно до грошової і експертної оцінки земель. Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю питання вирішується в судовому порядку.
Експертна грошова оцінка передбачає визначення ринкової (імовірної ціни продажу на ринку) або іншого виду вартості об’єкта оцінки (застава, страхова, для бухгалтерського обліку тощо), за яку він може бути проданий (придбаний) або іншим чином відчужений на дату оцінки відповідно до умов угоди.
Проведення експертної грошової оцінки складається з ряду етапів, серед яких: обстеження земельної ділянки та вивчення ситуації на ринку землі; визначення виду вартості земельної ділянки відповідно до умов угоди; складання завдання на оцінку та укладання договору про; збирання, оброблення та аналіз вихідних даних, необхідних для проведення оцінки; визначення найбільш ефективного використання підходів; визначення вартості земельної ділянки за обраними методичними підходами та формування остаточного висновку; складання звіту про оцінку.

Якщо власник земельної ділянки згоден з викупною вартістю, процедура викупу земельної ділянки завершується укладенням угоди між власником земельної ділянки і органом державної влади чи місцевого самоврядування. У випадках, коли власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку. Рішення суду є остаточним.

У разі введення воєнного або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені) з мотивів суспільної необхідності у встановленому порядку.

Суспільною необхідністю є введення на території країни або її окремих регіонах воєнного або надзвичайного стану.

У разі припинення права власності на земельну ділянку у зазначених випадках власникам земельних ділянок повністю відшкодовується вартість ділянки, що вилучається.

Збитки відшкодовуються власникам земельних ділянок при їх вилученні (викупі) після прийняття відповідною радою рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина.

Земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Конфіскацію слід розглядати як примусове безоплатне вилучення земельної ділянки у власність держави за злочин або цивільне чи адміністративне правопорушення.

В цивільному законодавстві конфіскація земельної ділянки може бути застосована судом при визнанні недійсним угод щодо земельних ділянок, укладених із порушенням встановленого порядку.

 

У кримінальному праві конфіскація майна розглядається як один із видів покарань, що віднесений до додаткових. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі то особливо тяжкі корисливі злочини. В адміністративному законодавстві конфіскація розглядається як один із видів адміністративного стягнення, а саме конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення.

Коментувати →

1 2 3 4 5 Наступна