Правовий статус профспілок та їх роль у здійсненні громадського контролю за дотриманням трудового законодавства. Значення внутрішнього контролю профспілок за дотриманням трудового законодавства

Додав cadaver | Листопад 13, 2008

   Відзначимо, що в даний час основні господарські суб’єкти це дрібні організації, а профкоми можуть створюватися, якщо в організації більш як 15 членів профспілки.

Профспілки розглядаються в якості специфічних суб’єктів правової діяльності. Їхній статус (правове положення) визначено законодавством, що встановлює права – і дієздатність профспілок, основні (статутні) права і обов’язки, а також гарантії їхнього здійснення.

Разом з тим у рамках загального правового становища профспілок законодавство виходить, з одного боку, з існування   принципу плюралізму в організації і діяльності профспілок, а з іншого боку – регламентує статус окремих рівнів органів профспілкової системи, зокрема, профкомів підприємств (організацій), галузевих і регіональних профспілкових органів.

         Державний курс на роздержавлення і приватизацію підприємств ставлять, як основну функцію профспілок України – захист інтересів людей праці. При цьому оптимальним методом реалізації захисної функції стає організація правового соціального партнерства – цивілізованої форми взаємин між профспілками, підприємцями (роботодавцями) і урядовими структурами. Діапазон партнерської діяльності профспілок може бути різним   залежно від конкретної ситуації – від прямого соціального протистояння своїм партнерам до конструктивної взаємодії з ними.

         Крім головної – захисної функції – профспілки виконують і   інші функції, частина яких безпосередньо випливає з їх цілей, а інші – делеговані у свій час профспілкам державною.

         Сучасне законодавство України, з огляду на характер виконуваних профспілками функцій, найбільший   акцент робить на розвиток їхнього правового статусу як суб’єкта трудового права, тому, що саме ця роль найбільше торкається   регулювання сфери найманої праці.

         Важливо відзначити, що правовий статус профспілок як суб’єктів трудового права визначається стосовно   їхніх органів, а не   організацій. Ці органи, і насамперед профкоми організацій, визнаються законними представниками прав і інтересів найманих працівників. У тих суспільних відносинах, де профком виступає як суб’єкт трудового права, він представляє інтереси відповідного профспілкового колективу найманих працівників і службовців. При цьому він або реалізує свої власні права (наприклад, при здійсненні нагляду за охороною праці), або діє від імені відповідного трудового колективу (наприклад, при розробці і підписанні колективного договору).

         Кодекс законів про працю УКРАЇНИ закріпив загальні права профспілок представляти інтереси працюючих і визначив області його застосування – виробництво, праця, побут і культуру , а саме: ст. 43-1 КЗпП дозволяє здійснити звільнення з ініціативи власника без попередньої згоди профспілкового органу, працівника, який не є членом профспілки, діючої на підприємстві.

Основним завданням профспілок є представництво і за­хист інтересів працівників перед власником. Виходячи з цих задач, основними функціями діяльності профспілок висту­пають захисна і представницька, які доповнюються кон­трольними повноваженнями за додержанням законодавства про працю, які було збережено у новому законі.

Коментувати →

Недержавні пенсійні фонди.

Додав cadaver | Листопад 13, 2008

Система недержавного пенсійного забезпечення – це складова частина системи накопичувального пенсійного забезпечення, що базується на принципах добровільної участі фізичних і юридичних осіб у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.

Цілі і переваги участі в системі недержавного пенсійного забезпечення шляхом участі в недержавному пенсійному фонді

Мета: накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами для забезпечення пенсійних виплат за результатами діяльності пенсійного фонду.

Додаткові можливості участі в недержавному пенсійному забезпеченні засновників і працедавців-платників пенсійного фонду:

часткове самофінансування власного підприємства за рахунок накопичених у фонді коштів;

економія на податку на прибуток підприємств;

залучення через корпоративні цінні папери більш дешевих інвестиційних ресурсів на стабільних довгострокових умовах;

забезпечення корпоративного контролю над об’єктами бізнесу за рахунок меншого об’єму корпоративних прав;

полегшений і більш дешевий доступ до довгострокових кредитних ресурсів.

Недержавний пенсійний фонд (далі — пенсійний фонд) — це юридична особа, утворена відповідно до Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення”, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує і проводить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам вказаного фонду в встановленому чинним законодавством порядку.

Види недержавних пенсійних фондів:

 

      1.        відкритий пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, учасниками якого можуть бути які-небудь фізичні особи незалежно від місця і характеру їх роботи;

 

      2.        корпоративний пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, засновником якого є юридична особа-працедавець або декілька юридичних осіб-працедавці, до якої можуть приєднуватися працедавці-платники. Учасниками цього фонду можуть бути виключно фізичні особи, що перебувають (перебували) в трудових відносинах з працедавцями-засновниками і працедавцями-платниками цього фонду;

 

      3.        професійний пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, засновником якого можуть бути об’єднання юридичних осіб-працедавців, об’єднання фізичних осіб, включаючи професійні союзи (об’єднання професійних союзів), або фізичні особи, зв’язані по роду їх професійної діяльності (занять). Учасниками такого фонду можуть бути виключно фізичні особи, зв’язані по роду їх професійної діяльності (занять), визначеної в статуті фонду.

Недержавні пенсійні фонди утворюються згідно рішення засновників і не ставлять за мету отримання прибутку для його подальшого розподілу між засновниками.

Недержавне пенсійне забезпечення є для пенсійних фондів виключним видом діяльності.

Активи пенсійного фонду (пенсійні активи) формуються за рахунок внесків до пенсійного фонду (пенсійних внесків) і прибутків (збитку) від інвестування пенсійних активів.

Єдиним органом управління пенсійним фондом є рада пенсійного фонду (рада фонду).

Пенсійний фонд для забезпечення своєї діяльності користується послугами компанії з управління активами, адміністратора і зберігача цінних паперів на підставі відповідних договорів з   радою фонду.

Коментувати →

Основні напрями запобігання шахрайства з нерухомістю.

Додав cadaver | Листопад 9, 2008

     Шахрайство у найбільш прибуткових сферах економіки і життєдіяльності суспільсьтва притаманне певному періоду розвитку будь-якої держави. Запобігання шахрайству з нерухомістю необхідно розглядати як одне з найважливіших завдань, які стоять перед державою. Причин вказаному декілька. Сучасний стан речей на ринку нерухомості характеризується як час зародження і вельми проблемного  розвитку правовідносин у сфері обігу нерухомості, ринок якого знаходиться у початковій стадії встановлення і, тим паче, визнається важливим сегментом економіки. Як наслідок – науково обгрунтована корекція механізму його правової, перш за все – кримінально – правової охорони, покликана захищати не тільки інтереси самих учасників правовідносин, а й інтереси ринку нерухомості в цілому як засобу досягнення балансу інтерсів держави – як субєкта, котрий забезпечує законність і безпеку договорів та отримує за це прибуток у вигляді податків і обовязкових платежів від приватних ріелторських компаній, які здійснюють підприємницьку діяльність у даній сфері, і громадян котрі мають можливість успішно вирішувати свої житлові проблеми.

     Окремі аспекти запобігання шахрайству в різних формах досліджувалися вченими, які зробили значний внесок в розроблення проблем кваліфікації і розслідування шахрайства. Серед них : А. Алексеєв, О. Смаглюк, О.Кравченко, В.Волков, О.Лисодід та інші.

    Ведучи мову про феномен шахрайства, вчені кримінологи слушно вказують на такі його особливості, які, на мій погляд, найбільш характерні для злочинів з нерухомістю. Це, перш за все : прискорені темпи інформатизації шахрайських операцій; поєднання шахрайства з корупцією і організованою злочинністю; високий рівень спричиненої матеріальної шкоди у загальній структурі шкоди від економічної злочинності ( приблизно 25% ); велика латентність сучасного шахрайства ; насадження у суспільній свідомості образу “вдалого шахрая” як ідеалу чучасного бізнесмена; високий рівень організованих злочинних формувань серед шахрайських груп; орієнтація на використання підставних підприємств для прикриття шахрайської діяльності (до 60% всіх шахрайств у великому розмірі).

   Виявлення недоліків державної охорони правовідносин, що виникають у сфері обігу нерухомості та у системі заходів державного регулювання ринку нерухомості, безумовно сприятиме запобігання шахрайства з нерухомістю. З цією метою актуальним є завдання розроблення кримінологічної безпеки особи, суспільства і держави.

   Реалізація профілактичних заходів шахрайства на ринку нерухомості повинна здійснюватися у комплексі з розробленням кримінально-правових заходів боротьби з шахрайством у цій сфері.

   Інші напрями повязані, по-перше, з удосконаленням механізму державного контролю над просуванням на ринок такого специфічного товару як нерухомість. Наведена точка зору спирається на результати аналізу існуючих і прогнозованих наслідків зростання кількості шахрайства з нерухомістю і побудована у руслі сучасної кримінологічної науки, як можливість запобігання певному виду злочинів планомірним впливом на початковій стадії, що дають можливість вчинювати злочини даного виду. І як наслідок – передбачається подальша злочинна поведінка субєктів шахрайства з нерухомістю. Найбільша увага при цьому приділяється розробленню нових стратегій боротьби із злочинністю, які спираються на заходи соціальної профілактики, що поділяються, у свою чергу, на соціально-економічні, політико-правові, культурно-виховні.

Коментувати

Безробіття історія, професійне навчання безробітних в Україні, Проблеми розмежування загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та загальної системи оподаткування

Додав cadaver | Листопад 3, 2008

1.Проблеми становлення і розвитку загальнообовя’зкового державного соціального страхування на випадок безробіття.
Реформування системи соціального страхування України протягом останнього десятиліття відбувається з врахуванням багатьох чинників та закономірностей. В усвідомленні сучасного стану та окресленні його перспектив не останню роль повинні відігравати наукові розробки, у тому числі ті, що мають історичний аспект дослідження.
Безробіття як масове явище виникає у ХV столітті у Англії і поширюється протягом наступних століть у інших країнах Західної Європи. Із становлення капіталістичного способу виробництва воно стає однією з причин дестабілізації політичної системи, що спричинило пошук шляхів його зменшення. У науковій літературі ще на початку ХХ століття робилися спроби систематизувати заходи, які застосовувалися для подолання наслідків безробіття. Виділялося три таких групи як : самодопомога; піклування про бідних; соціальна реформа. Перша полягає у наданні грошової допомоги безробітним за рахунок коштів, які збирають робітничі спілки. При цьому безробітний має самостійно і активно шукати роботу. Фактично – це прообраз соціального страхування, але без участі у ньому держави, лише за рахунок власних коштів. Піклування про бідних здійснюється державою, але рівень допомоги дуже низький. Соціальна реформа є організацією громадських робіт, а також створення системи інформування про вакансії. Надана безробітному робота має бути тимчасовою, щоб він міг повернутися до попереднього заняття. При цьому важливо, щоб кожному безробітному надавати підходящу роботу. Але головним завданням держави у справі подолання безробіття все ж визнавалося створення обовязкового страхування промислових робітників від наслідків безробіття. Його виникнення відбулось в результаті надання державою грошової підтримки робітникам.
Оскільки негативні наслідки безробіття поряд з іншими соціальними небезпеками загрожували існуванню трудящих, саме вони, враховуючи деякі історичні тенденції, започаткували створення організацій добровільного страхування.
Перед усіма, хто переймався проблемами створення страхових організацій, що займалися б соціальним страхування від безробіття, поставала низка складних питань, від розвязання яких залежала ефективність роботи страхової організації. Це- визначення розміру допомоги з безробіття; організація обліку безробітних; потреба відшукання способу встановлення факту безробіття і створення системи контролю від зловживаня у цій справі з боку бажаючих отримати допомогу; пошук субєктів, котрі мають організовувати і здійснювати даний вид соціального страхування.
Добровільне страхування на випадок безробіття у різних країнах мало специфіку. Так, для Великої Британії притаманною була активна роль профспілок у його організації, і право на допомогу безробітний отримував лише за умови членства у профспілці. Але більшість дослідників, аналізуючи розвиток страхування від наслідків безробіття профспілками, робили висновок про те, що у такій формі воно не могло отримати значного поширення, оскільки, по-перше, профспілки не охоплюють усіх найманих працівників і, по-друге, страхування на випадок безробіття коштує дуже дорого.
Обовязкове соціальне страхування на випадок безробіття, організоване виключно державою, у 1911 році, запровадила Англія. Спочатку воно охоплювало лише деякі галузі промисловості, згодом поширилося майже на всі галузі народного господарства. Допомого виплачувалася з 8-го дня безробіття за умови реєстрації на біржі праці, а також у разі, якщо за 7 днів біржа не запропонує особі підходящу роботу. Строк виплати встановлено тривалістю 26 тижнів. Право на допомогу отримували лише ті працівники які протягом останніх двох років перед безробіттям сплатили не менше 30 тижневих внесків.
Зародження страхування на теренах України припадає на 90-ті роки ХІХ століття. Так, у 1899 році почало діяти „Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків” У 1898 році створено „Харківське робітниче товариство взаємодопомоги”, яке обєднувало функції професійної спілки і страхової установи та надавало допомогу пенсіонерам товариства, хворим, безробітним.
З 70-х років ХІХ століття зявляються пропозиції щодо прийняття законодавства, яке запроваджувало б обовязкове соціальне страхування.
Діяльність Радянської влади у сфері соціального страхування почалася з видання Декларації Народного комісаріату праці від 30 жовтня 1917 року про введення повного державного страхування на принципах поширення соціального страхування на усіх найманих працівників, на усі випадки втрати працездатності, а також безробіття; покладення усіх витрат зі страхування на підприємців; відшкодування повного заробітку у разі втрати працездатності і безробіття; повного самоврядування застрахованих. Проте данна програма повною мірою так і не застосовувалася.
Поява на початку 90-х років ХХ століття масового безробіття вимагала адекватних кроків з боку держави. Необхідно було налагодити систему державної допомоги вимушеним безробітних через створення ефективної системи сприяння у працевлаштуванні, надання матеріальної і соціальної допомоги у разі настання безробіття. Прийнятий 1березня 1991 року Закон України „Про зайнятість населення” передбачив створення Державної служби зайнятості, на яку покладалося здійснення державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян. Її діяльність регулювалася Положенням, затвердженим постановою Кабміну України від 24 червня 1991 року, фінансувалася вона за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення.
З прийняттям Верховною Радою україни 21 грудня 1993 року Концепції починається розбудова ринкової системи соціального страхування. Конституція України, закріпивши право на соціальний захист громадян, у тому числі від наслідків безробіття з незалежних від них обставин, передбачила як гарантію цього права розвиток соціального страхування. Основні напрямки соціальної політики на 1997-2000 роки підтвердили обраний курс на перерозподіл витрат на соціальне страхування між працівниками, роботодавцями і державою та посилення ролі держави у здійсненні заходів з подолання негативних наслідків безробіття. Постановою Кабміну україни №578 від 27 квітня 1998 року удосконалено порядок реєстрації безробітних, розширено можливості щодо отримання допомоги з безробіття, створено умови для більш активного залучення останніх до організації громадських оплачуваних та сезонних робіт тощо.
Новий етап розвитку системи соціального страхування в Україні слід повязувати з прийняттям 14 січня 1998 року Основ законодавства України про загальнообовязкове державне соціальне страхування, у яких визначено принципи соціального страхування в сучасних умовах; окреслено коло субєктів правових відносин та їх правовий статус. Прийнятий на їх розвиток Закон „Про загальнообовязкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 2 березня 2000 року з врахуванням як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду створив основу сучасної системи соціального страхування на випадок безробіття.

Коментувати →

«Донор та реципієнт ключові фігури відносин з надання міжнародної технічної допомоги»

Додав cadaver | Листопад 1, 2008

Процеси економічної інтеграції, які надають нового імпульсу розвиткові міжнародних економічних відносин, призвели за останні десятиріччя до поглиблення міжнародного співробітництва у сфері міжнародної технічної допомоги. Для розвитку нашої держави важливе значення має міжнародна економічна, в тому числі технічна допомога. Тому використання досвіду, знань і технологій в сфері міжнародного технічного співробітництва, розвиток нових технологій, приплив технічної та фінансової допомоги сприятиме стабілізації і швидкому розвитку економіки і реформації суспільства.

З часу набуття Україною незалежності основними донорами, передусім США, Канадою, Нідерландами, Великобританією, Швецією, Швейцарією, Японією, Європейським Союзом, ООН, виділено понад 5 млрд. доларів США для реалізації проектів міжнародної технічної допомоги.

Значну концептуальну та фінансову підтримку українських реформ здійснюють міжнародні донори у формі так званої технічної допомоги. Це ресурси, що надаються окремими країнами та міжнародними організаціями на безповоротній основі для сприяння розбудові ринкових засад економіки, інституційної спроможності урядових структур, зменшенню негативних соціальних наслідків перехідного періоду, вирішенню проблем ядерної та екологічної безпеки, демократизації і створенню громадського суспільства, забеспеченню верховенства права.

Міжнародна технічна допомога надається Україні переважно у формі консультацій, іноземних експертів, фінансування витрат на проведення незалежних досліджень, навчання та підвищення кваліфікації кадрів, а також у вигляді нових технологій, фінансування постачанняобладнання та грантів.

Але, ефективність міжнародної технічної допомоги, що надається Україні, залишається низькою, в першу чергу через відсутність у донорів єдиного принципу надання цієї допомоги. Пріоритети донорів частіше визначаються на основі наявної пропозиції з їхньої сторони, а не виходячи з реальних потреб та намірів українського Уряду, які виникають в процесі здійснення реформ.

На відміну від цього, програми та проекти міжнародної технічної допомоги, які реалізуються в країнах Центральної Європи і , зокрема в Польщі, мають на меті виконання конктетних завдань, спрямованих на приведення національних інституцій до європейських стандартів. Тобто, рамки надання технічної допомоги для цих країн є спільні та чітко визначені. В Україні ж такі чи будб-які рамки відсутні. Більше того, донори далеко не завжди визначають метою здійснення проекту практичне впровадження його результатів . Вони надають готові рекомендації, сподіваючись , що Уряд їх виконає, якщо у нього на те зявиться політична воля.

Практика залучення і використання міжнародно технічної допомоги в Україні показує, що успішними проектами є такі, в яких українська сторона бере участь у визначенні пріоритетів, підготовці технічного завдання проекту, і в яких до реалізації проекту залучаються кваліфіковані українські спеціалісти.

Успішні проекти мають велику важливість для проведення реформ та реалізації програм соціально-економічного розвитку України. Вони помітно зменшують навантаження на Державний бюджет, сприяють активним інституційним змінам, розбудові інфракструктури, що в свою чергу створює сприятливе інвестиційне середовище. Окремі проекти міжнародної технічної допомоги дозволяють вирішити насамперед ті соціальні проблеми, проблеми охорони здоровя та навколишнього середовища, що їх Україна сьогодні невзмозі вирішити самостійно.

Міжнародна технічна допомога Україні надається на підставі її міжнародних договорів. Починаючи з 1992 року договірно-правова база України з іншими країнами та міжнародними фінансовими організаціями склала близько 40 міжнародних угод з питань технічного та фінансового співробітництва.для реалізації в Україні проектів міжнародної технічної допомоги. Найбільшими донорами для України є США (Більше половини загальних обсягів допомоги), Канада, ФРН, Нідерланди, Великобританія, Данія, Швейцарія, Швеція, Японія.

На сьогодні технічне співробітництво України активно розвивається з європейськими країнами, США, Канадою, країнами Азії, а також Комісією Європейського Союзу, іншими міжнародними організаціями, які починаючи з 1992 року, втратили на двосторонній та багатосторонній основі близько 4 млрд. доларів США.

Починаючи з 1992 року, зберігається тенденція до зростання загального обсягу міжнародної технічної допомоги: у 1999 році він становив 407,7 млн. доларів США, у 2000 році – 413,62 млню доларів США, у 2001 році – близько 461 млн. доларів США.

Коментувати

1 2 3 Наступна




Штрафы ФМС